РОЗВИТОК ВИНОРОБСТВА ТА САДІВНИЦТВА
У БУДЖАКУ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

Питання розвитку виноградарства та садівництва в Буджаку в історичній науці висвітлено фрагментарно. Окремими науковцями (І. Анцупов, Є. Бутакова, О. Малащук) простежено розвиток і проаналізовано чинники, що на нього впливали, виноградарської і виноробної галузі [1; 2; 3; 11]. М. Баллас, К. Тардан, О. Дружиніна розглядали буджацьке виноробства у контексті загальноросійських перетворень економіки Південної Бессарабії [3; 7; 15]. Розвиток садівництва, як допоміжної галуззі, було частково розкрито у публікаціях І. Мєщєрюка, І. Сапожнікова, В. Левчука та В. Хмарського [12; 13; 16]. Тому саме визначенню особливостей розвитку, врожайності та урядовим заходам щодо розгортання цих напрямків господарства присвячена ця публікація.

Традиційне буджацьке виноградарство склалося задовго до ХІХ ст. У XVII–XVIII ст. тут сформувалися два мікрорегіони – Аккерманський та Дунайсько-Прутський (поблизу фортець Ізмаїл, Кілія, Каушани, Рені, Бендери). Водночас у степовому Буджаку виноградарство через сухий клімат не набуло поширення.

Кліматичні умови Подністров’я та Подунав’я були подібними до середньої полоси Франції, басейну рік Рейну, Мозеля. Сухий клімат і понад 300 сонячних днів на рік дозволяли вирощувати більш якісні сорти, подібні до відомих французьких та рейнських зразків винограду. Відносно м’яка зима не вимагала утеплення кущів, відсутність лісів не потребували підпорки для них, достатньо було зв’язати їх між собою лозою. Все це дозволяло збільшувати кількість виноградних кущів до 4,5–5 тис. одиниць на дес., тоді як у Молдавії їх концентрація не перевищувала 1,2 тис. кущів [2, с. 152; 5, с. 238].

Проте вагомими тогочасними недоліками були примітивна технологія виготовлення вина та низька врожайність (70–250 відер з дес., тоді як у Молдавії – 800–1200 відер). Процес виноробства у регіоні перебував у первісному стані: виноград чавили ногами і отриманий сік вливали через крани у бочки. Залишені на деякий час для бродіння, їх потім звозили у льох, і на цьому процес виноробства закінчувався [4, с. 112].

Частково ці недоліки виробництва пояснювалися тим, що тоді у Буджаку мешкала значна кількість мусульман, які не споживали вина, а вирощували його виключно для продажу християнам. Тому не було значної потреби у збільшенні обсягів при стабільному, нечисленному попиті.

Після приєднання Буджака до Росії у 1812 р. та депортації мусульманського населення лишився 121 виноградник (до 700 дес.), які були занедбані [7, с. 260]. «Яскравим прикладом» російської економічної політики перших років приєднання є свідчення П. Свіньїна: «На островах поблизу Кілії лишилося кілька турецьких виноградників та садів, однак місцеві урядовці заборонили мешканцям міста доглядати їх, побоюючись, що міщани втечуть до Туреччини […] ці сади невдовзі посохли» [14, с. 396]. Військовий та етнограф О. Стороженко, який у 1829 р. відвідав Ізмаїльське градоначальництво, із жалем зазначив: «Багато фруктових садів, які нещодавно прикрашали місто [Ізмаїл] не стало, за 22 роки нових садів не посадили […] Треба віддати належне туркам – вони вміють займатися садівництвом, наші – тільки руйнують ці віковічні споруди» [9, с. 90].

За відомостями полковника С. Корніловича у 1817-1819 рр. лишалися 1994 турецьких садів поблизу Шабо. Ще понад 40 занедбаних османських садів та виноградників знаходилися поблизу Аккермана. Після 1812 р. 1 332 садів і виноградників потрапили у приватну власність, 665 садів – у державну [13, с. 117–118].

Для відродження виноградарства, російський уряд заохочував німецьких, швейцарських поселенців, збільшив мито на імпортне вино. Впродовж 1816-1822 рр. ціна на угорське, австрійське, валашське вино зросло удвічі і майже припинився їх привіз до Бессарабії, що позбавило місцевих виноробів від конкуренції [3, с. 180, 182–183].

Також на початку 1825 р. обер-форшимейстеру графу Д. Паравічіні доручено поблизу Аккермана, на місці колишніх 50 турецьких виноградників, облаштувати імператорський сад, з метою його подальшої оренди [3, с. 107]. 23 січня 1826 р. обласний уряд Бессарабії видав постанову «Про передачу пустих земель в Бессарабії місцевим жителям для заняття виноградарством». Отже, власники повинні були облаштувати виноградники розміром не менше чверті десятини, де б знаходилося не менше 1 виноградного куща на квадратний сажень. За цих умов земля надавалася у вічне володіння без будь-якої плати за неї. Постановою скористалися місцеві бояри, урядовці та купці, які почали впродовж 1826-1829 рр. здійснювати придбання колишніх татарських садів [11, с. 28].

Зокрема під Каушанами відставний полковник Олофсон купив у казни чотири виноградники (11 дес.), що залишилися після турків. Через кілька років загальна площа його плантацій складала вже 15 дес. Дворянин Гарман купив поблизу Аккермана 20 дес., купець Рабо – 62 дес. колишніх турецьких виноградників. Поблизу с. Кіцкани 52 дес. виноградників було надано в оренду місцевим селянам [2, с. 139, 141].

Однак загальна кількість орендованих виноградників (до 150 дес.) була надто малою для відродження цієї галузі. Ситуацію погіршували посухи, морозні зими, літні навали сарани тощо.

Занедбаність більшості виноградників призвела до втрати Буджаком своєї провідної ролі у виноробстві Бессарабії. У 1827 р. тут виготовили 142 тис. відер вина з 1 145 тис. в області. Більшість вина дали колишні османські виноградники в Аккерманському повіті: у 1826 р. – 133 тис., у 1827-1828 рр. – 53 тис. відер вина [1, с. 400].

Для розгортання виноробства в краї імперський уряд здійснив ряд важливих заходів. У 1823-1828 рр. була заснована швейцарська колонія Шабо в Аккерманському повіті, яка невдовзі стала центром виноробства в Південній Бессарабії. Колонія додатково отримала 6 744 дес. казенних угідь для розгортання виноградарства та садівництва. Якщо у 1827 р. тут було 35 виноградників, то 1846 р. – 110 з 12 тис. кущами, в 1850 р. – 170 виноградників з 180 тис. кущів [11, с. 28].

На початку 1830-х рр. поблизу Аккермана була утворена учбова-показова школа під керівництвом швейцарського винороба К. І. Тардана, який розробив начальний посібник «Виноробство та виноградарство» [15, с. 1–2].

У доповідній міністра державного майна від 26 листопада 1840 р. особлива увага приділялася подальшому покращенню та поглибленню спеціалізації сільського господарства. У 1844 р. поблизу Кишинева було утворено Бессарабське училище садівництва. За 1844-1874 рр. воно підготувало 132 спеціаліста з виноробства, тютюнництва, садівництва тощо. З 1853 р. училище купувало сажанці кримських сортів вина за оптовою вартістю у 2 руб. 10 коп. за 1 тис. саджанців [8, с. 392–393].

У 1858 р. наглядач Аккерманського повітового училища, поміщик Зіро запропонував за свій рахунок ввести у навчальну програму курс виноробства і створити учбову плантацію (10 дес.). Заручившись підтримкою поміщика Данца, який надав землю під плантацію, на початку 1860-х рр. відкрили експериментальні клас під керівництвом садівника Слуцького [2, с. 142, 144].

Окрім освітньої допомоги у 1847 р. Департамент сільського господарства імперії зобов’язав Одеський ботанічний сад безкоштовно надавати державним селянам саджанці фруктових дерев, а виноградні та ягідні кущі – за оптовими цінами.

З січня 1849 р. на Бессарабську область поширилися урядові постанови 1828, 1830 рр., що дозволили селянським громадам та іноземним колоністам відводити землю під сади та виноградники. Державним селянам безкоштовно, строком до 50 років, відводили землю під сади за умовою: на 1 квадратний сажень наділу – 1 виноградний кущ та на 9 квадратних сажнів 1 фруктове дерево. Дозволявся продаж наділів, але виключно членам сільської общини [2, с. 142].

Показовим був сільськогосподарський двір у німецькій колонії Арциз з городом і фруктовим садом не менше двох гектарів. Восьма частина дворової площі була під двором, житловим будинком, хлівом для тварин, навісами для підвід, інструментів і сировини, загорожі для корів і овець в теплу пору року. Решта землі відводилася під вишневі, сливові сади. Арциз славився на всю округу своїми виноградними плантаціями, які займали майже половину міста. Тут виробляли вино за старовинною рецептурою (вручну) [5, с. 237].

Крім того у заможних господарствах шабських колоністів будували спеціальні погреба для зберігання вина, використовувалися дерев’яні та чавунні закордонні преси, оброблялося сусло (виноградний сік), яке також збувався на ринку.

Для поширення виноробства серед урядовців, дворян, купців створилася кредитна спілка «Капітали для пожвавлення та вдосконалення садівництва й виноградарства у Новоросійському краї», яка надала кредитів на суму у 120 тис. руб. сріблом [2, с. 142].

Таким чином урядові постанови спонукали селян, колоністів, купців до масового виноробства. Як доказ, щорічне виробництво вина лише в Аккермані зросло до 200 тис. відер (2,5 млн. літрів) [16, с. 114]. Протягом 1826-1856 рр. кількість виноградників в Ізмаїльському повіті зросла з 406 до 1400 [3, с. 17, 22]. У 1826 р. тут було зібрано 42 тис. відер вина. На початку 1830-х рр. в Ізмаїлі щорічне виробництво зросло до 150 тис. відер вина [10. 28].

Не дивно, що наприкінці 1840-х рр. виноградарство набуло значного розмаху, зростання прибутків від якого було настільки очевидним, тоді як традиційні форми господарювання (хліборобство та скотарство) ставали малоприбутковими. Одна десятина пшениці давала в середньому до 17 % прибутку, садів – 20-30 %, виноградників – 70-80 % [2, с.151]. Якщо у 1840 р. у Буджаку (переважно поблизу Шабо й Аккермана) було виготовлено 492 тис. відер вина (26 % виробництва краю), то у 1854-1855 рр. – 990-1600 тис. відер вина (47-56 % виробництва регіону) [2, с. 140]. Лише в албанській колонії Каракурт на 1851 р. понад 36 га знаходилися під виноградниками (67 450 кущів, які дали 50 тис. відер вина) [6, с. 50].

Садівництво в регіоні розвивалося поруч з виноградарством. На відміну від виноградників, більшість фруктових садів знаходилися у господарствах іноземних переселенців. Центрами садівництва було Нижнє Придністров’я та низини степового Буджака, де традиційно мешкали «задунайські колоністи» (болгари та гагаузи), що були добре захищені від вітрів.

Впродовж 1830-1845 рр. кількість садів у господарствах задунайських колоністів зросла з 680 до 5 330, відповідно кількість фруктових дерев зросла з 83 737 до 1 049 616, тобто у 12,5 разів [5, с. 241]. У 1846 р. було вже 1 074 тис дерев. Найбільше зростання садівництва відбулося в Ізмаїльському повіті (14,2 %), Кагульсько-Прутській окрузі «задунайських переселенців» (14,1 %) [12, с. 138].

Здебільшого випрошували айву, сливу, яблука місцевих сортів «циганка» та «домнешти», абрикоси, персики, вишню, волоські горіхи, тощо. Абрикоси та персики через нестабільні врожаї вирощували виключно для продажу, більше уваги приділяли розведенню яблук «домнешти» (мали високу врожайність, смакові якості довго зберігалися). Місцеві сорти фруктів (сливи, вишні, горіхи) майже не потребували вологи у спекотного кліматі краю і навпаки – добре витримували повені Дністра та Дунаю. Проте іноземні зразки фруктів (абрикоси, персики) через несприятливі кліматичні умови майже не культивувалися [2, с. 167].

Більшість садів були невеликими за розмірами (до 0,5 дес.) і зібраний врожай використовувався для внутрішніх потреб. Єдиний великий комерційний сад у Буджаку належав графу Нессельроде у с. Джемамбет (Аккерманського повіту). У середини 1840-х рр. тут налічувалося 4 300 фруктових дерев, понад 75 % з яких складала угорська слива. Поблизу знаходився експериментальний сад, де вирощували яблука, груші, абрикоси. Досвід Нессельроде перейняли відомі садоводи Ізмаїльського повіту – купці Каравасілі, Захаріаді, Тульчіанови, Сандула та ін. [2, с. 146].

Враховуючи високу прибутковість садівництва (в середньому 50 руб. сріблом з дес.), на початку 1850-х рр. воно стає товарною галуззю сільського господарства. Незважаючи на низький рівень агротехніки, відсутність транспортних сполучень до ринків збуту, несприятливі кліматичні умови, повені тощо садівництво стає важливою сферою господарської діяльності Буджака. Не останню роль у цьому процесі відіграла урядова допомога та досвід іноземних переселенців (німців та швейцарців).

Аналізуючи розвиток виноградарства та садівництва можна зробити наступні висновки:

1. Головне місце у поширенні виноробства й садівництва належало колишнім «задунайським» та німецько-швейцарським переселенцям та мешканцям придунайський міст.
2. Істотно гальмували розвиток цих галузей несприятливі природно-кліматичні умови (спекотні літа, морозні зими).
3. Завдяки поширенню виноградарства, виноробства, садівництва, городництва в Буджаку Бессарабська губернія стала основним виробником і постачальником вина й фруктів до інших регіонів Російської імперії протягом всього ХІХ ст.

Таким чином, розгортання виноградарства й садівництва мало позитивні наслідки для господарського комплексу Буджака і сприяло поширенню торговельних зв’язків з імперськими та закордонними споживачами.

Список використаних джерел та літератури:

1. Анцупов И. А. Государственная деревня Бессарабии в XIX веке (1812 – 1870 гг.). Кишинев : Картя молдовеняскэ, 1966. 262 с.
2. Анцупов И. А. Развитие торгового садоводства и виноградарства в селениях государственных крестьян и колонистов южных уездов Бессарабии в 30-60-х гг. XIX в. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1961 г. Рига : Изд-во Акад. наук Латв. ССР, 1963. С. 399–410.
3. Баллас М. Виноделие в России. Санкт-Петербург: Типография В. Киршбаума, 1899. Ч. V. Южная Россия (Бессарабия, Херсонская, Подольская и Екатеринославская губернии). 455 с.
4. Бутакова Є. А. Виноробство і виноградарство Буджаку (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) за матеріалами фонду Аккерманської повітової земської управи Ізмаїльського архіву // Гуманітарний журнал. 2009. № 1/2. С. 112–119.
5. Гагаузы / отв. ред. М. Н. Губогло, Е. Н. Квилинкова. М. : Наука, 2011. 614 с.
6. Дерментли А. К. Албанцы на Юге Бессарабии (конец XVIII – 90-е гг. ХХ ст.). К 200-летию с. Жовтневое (Каракурт) посвящается. Львів : Українська академія друкарства, 2011. 240 с.
7. Дружинина Е. И. Южная Украина. 1800-1825 гг. М. : Наука, 1970. 383 с.
8. История Молдавской ССР. В 2-х т. / Под ред. Л. В. Черепнина, Я. С. Гросула, Ю. И. Иванова и др. Т. 1 (с древнейших времен до Великой Октябрьской социалистической революции). Кишинев : Штиинца, 1965. 518 с.
9. Кушко А., Таки В. (при участии Грома О.). Бессарабия в составе Российской империи (1812–1917). М. : Новое литературное обозрение, 2012. 400 с.
10. Марчук Ю.І., Тичина А. К. Ізмаїл. Історичний нарис. Одеса : Аспект, 1997. 72 с.
11. Малащук О. С. Історичні аспекти розвитку виноградарства на півдні України наприкінці XVIII – початку ХІХ століть // Гілея. 2017. Вип. 117. С. 26–29.
12. Мещерюк И. И. Социально-экономическое развитие болгарских и гагаузких сел Южной Бессарабии (1808 – 1856). Кишинев : Штиинца, 1970. 301 с.
13. Сапожников І. В., Левчук В. В. Урочище, колонія і село Шабо: археолого-історіографічні нотатки. Одеса : Бондаренко М. О., 2022. 360 с.
14. Свиньин П. П. Статистика. Описание Бессарабской области. Составлено ведомства государственной коллегии иностранных дел надворным советником Павлом Свиньиным, 1.06.1816 г. // Stratum plus. 2001-2002. № 6. С.342–498.
15. Тардан К. И. Виноградарство и виноделие / Сост., применит. к Новорос. краю и Бессарабии, К.И. Тарданом, действ. чл. О-ва с. хоз. Юж. России и др. учен. о-в, отставным поручиком иностр. службы; Пер. с фр. действ. чл. того же О-ва В. Делла-Вос и А. де-Брюкс; [Ред. И. Палимпсестова]. 3-е изд. Одесса : тип. Ульриха и Шульце, 1874. 224 с., 25 л. ил
16. Хмарський В. М. Документ про Аккерман 1849 р. // Проблемы истории и археологии Нижнего Поднестровья : Тезисы докладов и сообщений научно-практической историко-краеведческой конференции. Белгород- Днестровский, 1990. Ч. І. История. С. 113–114.

---

Публікація:

Шевченко А. Розвиток виноробства та садівництва у Буджаку першої половини ХІХ ст. / Андрій Шевченко // Південний Захід. Одесика : істор.-краєзн. наук. альманах / Нац. спілка краєзнавців України ; Асоц. європ. культури "Золота акація" ; [голов. ред. В. А. Савченко]. – Одеса : Бондаренко М. О., 2023. – Вип. 34. – С. 92– 99. – (Степи лукомор’я).