ФІЛІАЛЬНА РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА СВЯТОГО ХРЕСТА В СЕЛІ КРИНИЧКИ МИКОЛАЇВСЬКОГО РАЙОНУ

1861 року в Російській імперії скасовано кріпосне право. Це позитивно вплинуло на економічний розвиток всього Причорноморського регіону загалом та села зокрема. Завдяки реформі звільнилася маса вільних робочих рук, що стало поштовхом до розвитку економіки регіону. Це призвело до розбудови виробництва та торгівлі в місті Миколаєві, розширення економічних можливостей німецьких колоністів, що в подальшому вплине на історичний розвиток села.

Німці із старих колоній, заснованих протягом 1809-1830 років, починають скуповувати землі губернії. В першу чергу це зумовлено специфікою спадковості у колоністів, коли увесь спадок отримував молодший син, а інші йшли або у лоно церкви, або у «вільне плавання», часто не маючи початкового капіталу, котрий заробляли у великих містах Одесі та Миколаєві.

Не стали винятком і землі навколо сучасних Криничок, котрі були придбані у місцевого поміщика у період з 1870 по 1873 рік. Так частина старих Колодязів, що колись була хутором Кошари перетворилися на німецьку колонію з назвою «Шенфельд», що перекладається як «гарне поле». На 1873 рік жителів – 215 осіб, дворів – 32, землі – 3044 десятини (3653 гектари)

Згідно з Каталогами церков та духовенства Тираспольської римо-католицької церкви ще з 1876 року у поселенні Софіївка створено молитовний будинок, котрий відносився до Ландауської приходської церкви в ім’я Рафаїла Архангела Ландауського деканату. Служби в молитовному будинку у визначені дні відправляє священик з Ландау – Іоган Бургард або його помічник.

У 1883 році в селі споруджується величний кам’яний храм в ім’я святого Хреста. До 1899 року Шенфельд виділяється у окремий вікаріат все того ж приходу Ландау. На 1899 рік вікарним експозитом у колонії служить Леонард Еберле. До вікаріату відносяться села Софіївка та Шенфельдський вікаріат до складу котрого входять села: Штейнберг, Гальбштадт та Петрівка. 15 травня 1910 року храм було офіційно освячено Єпископом Тираспольської римо-католицької єпархії Йосипом Кеслером. З 1912 року Шенфельдський вікаріат переформатовано у філіальну церкву.

До філії відносяться села Гальбштадт з кам’яною церквою в імя святого Антонія Падуанського, освячена Єпископом Йосипом Кеслером 17 травня 1910 року, річниця 4 неділя після католицького Великодня та Штейнберг. Окрім цього до філії належать такі хутори як: Петрівка (Миколаївського району), Філіповка (на території Миколаївського району), Мартинівка (хут. Мартін Миколаївського району нині не існує), Михайлівка (Очаківського району), Доманієвка, Миколаєвка (Їжицьке Очаківського району), Бікуш (Березань Очаківського району), Красні Кошари (Благодатне Очаківського району), Ламберта (Половинки Миколаївського району) та Зелінгер (нині на території Кривої Балки). Також до Шенфельдської філіальної церкви на службу приходили католики, що проживали в усіх навколишніх православних сіл.

З 7 грудня 1897 року по 12 жовтня 1912 року священником у вікаріаті Шенфельд служив: Еберле Леонард Іванович (28 жовтня 1870 с. Раштадт Ананьївського повіту Херсонської губернії – 1931 Камишине Сталінградської області). При цьому потрібно відмітити, що до 1911 року він займав позаду вікарного експозита, а з 1911 року він стає куратором Шенфельдської філіальної церкви.

За його активного сприяння церква села Шенфельд була прикрашена дерев’яними скульптурами роботи Ф. Штуфлесера, серед яких: Ісуса Христа (висотою 150 см), Марії (150 см), Йосип з дитиною (150 см), Мучениці Офелії (130 см) та барельєфи: Хрещення Ісуса (5 0см), Чотири Євангелісти (30 см), Хороший пастух (30 см). Його наступником був Яків Гааль. Він працював настоятелем до самої своєї смерті у 1917 році. Змінює його Іоган Бернардович Бак. Художником та хранителем ключів при церкві у 1914 році працює Р.Бем.

Про внутрішнє убранство церкви святого Хреста нам повідомляє «Опис церковного майна Шенфельдської римо-католицької церкви» складений у березні 1922 року. Згідно з ним ми можемо бачити, що в кірсі було три вівтарі, три килима, один комод, різного типу одягу для богослужіння 16 пар, ризи для богослужінь чорного, білого, червоного, синього та фіолетового кольорів. Також зазначені такі предмети – чаша, пошкоджений орган, двадцять церковних лав, одна фісгармонія, дві великі та чотири маленькі люстри, чотири ліхтаря, два кадила, чотири хоругви одне кропило. В церкві було 20 ікон та статуй, вісім розп’ять, двадцять великих та малих підсвічників, 4 Євангеліє та требники, одна сповідальня. При храмі числилося 8 дзвонів та дзвіночків. Священик в колонії Іоган Бак.

У 1924 році релігійна громада колонії Шенфельд нараховувала 191 особу. Серед них 89 чоловіків та 102 жінки. Для того щоб у ці часи можна було правити в церкві службу то потрібно було зареєструвати релігійну громаду у відповідних органах та постійно знаходитися під їх наглядом.

У 1928 році священиком при церкві числиться Фрідт Антон Іохімович. Органістами Гопфауф Іван Якович на посаді з 1926 року та Бабель Нікодим Іванович на посаді з 1928 року.

У кінці 1920-х на початку 1930-х костел закрито та перетворено на театр. Пізніше будівлю почали використовувати як кінотеатр. Коли село зайняли німецько-румунські війська, кінотеатр знову перетворили у костел та відновили в ньому богослужіння. Після війни будівля храму використовувалась як склад для зберігання зерна.

Як згадують місцеві жителі, до ще довго після закриття та перетворення на склад стеля у приміщенні, пофарбована у блакитний колір та з нанесеними на неї восьмикутними зірками, зберігала свій колір.

За спогадами Подгорної Ольги Никифорівни, церква виглядала так: «На вигляд як Новоселівська, тільки більша. Після війни в ній зберігалося зерно. Вона вміщувала в себе приблизно 100-150 тон зерна. Розміри 12-15 метрів у довжину, висота близько 6 метрів. Мала чотири великі вікна та кілька додаткових приміщень всередині. Вхідні двері були на дві сторони, високі. До них підводили дві сходинки. Сама будівля була білою з легким сірим відтінком»

За спогадами Панянчук Поліни Дмитрівни, на початку 50-х років церква виглядала так: «Вхід із дороги. Двері аркою. При вході невеличкий коридорчик, далі велика квадратна кімната. Вгорі справа, якщо стояти спиною до дороги розміщувався орган та хори для співаючих. Стеля аркою, пофарбована світло-синьою фарбою. На стелі були намальовані шестикутні зірки. Висота стелі досягала близько 6 метрів».

За спогадами Меншової Лідії Антонівни, доньки Шенер Антона Романовича передвоєнного голови колгоспу села Кринички: «В 30-ті роки церкву перетворено на клуб, в котрому спочатку ставили вистави силами місцевих жителів та школярів, а потім почали часто показувати фільми. Сам вигляд будівлі був такий: до входу в кірху вели широкі сходи. Перед основним залом, де велося богослужіння, розташовувалося невелике приміщення, в котрому зліва та справа розташовувалися чаші діаметром 40 см та ємністю до двох літрів кожна. Виготовлені з мармуру. В них наливалася свячена вода і люди заходячи в церкву, на богослужіння, омивали в них руки та хрестилися. Лави всередині залу для богослужінь залишалися в приміщенні до самої війни і слугували як частина клубного інвентарю. В кірсі були гарні хори, на яких розміщувався хор та великий орган. Труби органу були зроблені з алюмінію і поступово розібрані місцевими жителями на шрапнель для дрібнокаліберних гвинтівок. У місці, де був вівтар висіли два великих полотна із зображенням Ісуса Христа та Божої Матері.

Висота шпилю на кірсі сягала до 20 метрів. Хрест на шпилеві зняли з трудом та все ж досить швидко На воротах, що вели до кірхи перед війною розташовувалися бюсти Леніна та Сталіна. На самому початку війни на стіні кірхи написали «Победа будет наша». До приходу вермахту в село, в період боїв за територію району, в кірсі розміщався штаб однієї з відступаючих частин, там же розміщувався польовий шпиталь.

Влада неодноразово намагалася збити хрест із кірхи. 1945 року навіть пригнали два бульдозери, зачепили шпиль і хотіли його зірвати. Натомість лиш порвали троси. В результаті шпиль підірвали динамітом. Цей випадок стався вже після війни.»

Зі спогадів Тютюнник Клавдії Іванівни: «Розміри кірхи – 20 метрів в довжину, 10 метрів в ширину, висота стелі 6-7 метрів. Будівля мала по 5 вікон, з кожного боку. Між кожним вікном – напіввипукла колонна. Вікна виконані у вигляді арки. Верх частина арок виконана з червоної цегли, що виглядало досить ефективно на фоні сірого вапняку, з якого була побудована будівля. Вхід до кірхи обмежували дві колони, що підтримували дашок над вхідними дверима. Двері були звичайні, на дві половини, підкреслені аркою. Над дверима подвійне вікно, аркою над яким кругле вітражне вікно, котре на середину 1950-х, як і всі інші вікна було забито дошками.

При вході, відразу за дверима, зліва та справа розташовувалися дві великі вази виготовлені з мармуру із кантом у вигляді хвиль (трикутників) висотою до 1 метра 50 сантиметрів, вкопані в землю. Вівтар де велася служба, піднято над основним полом на 40-50 сантиметрів. Прохорова Роза Олексіївна згадувала, що кірха була прикрашена золотом, та ризи в настоятеля були дуже гарні із золотим шиттям.

На кірсі в задній частині розміщувався купол. У місцях, де на ньому сходилися листи металу, вони були поєднанні шинкою. Вінчав купол великий хрест, прикрашений кованим листям та колами. В середині хреста розміщувалося зображення розп’яття. Вертикальна перекладина мала 6 метрів висотою, а горизонтальна 2 метри довжини. Купол розібрано та знято силами колгоспу до 1960 року. Хрест же довелося зривати трактором, оскільки його основа було прикріплена до балок даху.

Коли велася розборка будівлі церкви у лівому задньому куті якщо стояти спиною до виходу, було знайдено камінь з видовбаною в ньому нішою повною монет»

Зі спогадів Антонюк Галини Андріївни: «До входу в будівлю церкви вели 5 високих кам’яних східців. З боків розташовувалися кам`яні перила. Двері на вході високі, металеві, двухствірчасті, над ними невеличке віконце. На 1950-ті роки дзвіницю вже було зрівняно з основною будівлею. За дверима невеличкі дерев’янні сходи для підйому на дзвіницю. На вході до основного залу дерев’янні двухствірчасті двері. Підлога дерев’яна. Уся стеля в основному залі аркою, пофарбована синім кольором з намальованими на ньому восьмикутними зірками жовтого кольору. Вікон по 3-є з кожної сторони. Ворота для завозу зерна пробито з боку вівтаря. Хрест вінчав будівлю церкви аж доки її не розібрали. На даху або шифер або черепиця.

У 1957 році залишки костелу будівлі розібрано та на їхньому місці побудовано магазин, що існує й досі. В окремих місцях навколо магазину можна бачити залишки його фундаменту. Нині на місці, де стояла релігійна споруда за сприяння Кондратьєва Михайла встановлено та освячено пам’ятний хрест, покритий спеціальною фарбою, котра світиться в темряві.