Діти Тамарівки

Люди вмирають по-різному. Хтось зустрічає свою смерть на лікарняному ліжку, а комусь не судилося повернутися з жорстокого бойовища чи альпініського походу. А ось наші українські села вмирають приблизно однаково. Поїдьте в такі населені пункти Роздільнянського району, як Антонівка чи Новомиколаївка і ви побачите однаково безрадісні картини, які засмучують уважного і не байдужого перехожого своєю приреченістю і відсутністю перспективи. Але є в цих селах те, що налаштовує на безпредметні роздуми і вселяє в душу затишок. Такої тиші, що непомітно, м’яко, і в той же час магічно-владно починає вас огортати клубами ностальгічного смутку, ви не знайдете ніде. Спиною відчуваєш насторожливий і зацікавлений погляд старечих очей. Що виглядають десь з тонучого в зелені дерев і кущів двору, посеред якого стоїть хатина, що схилилася від вітрів і років. Ви повертаєте до того двору і починаєте неспішну бесіду з дідусем-сторожилом про життя-буття, про минуле і сучасність…

Були часи, коли ці вмираючі села жили повнокровним життям. Ось скажімо село Антонівка Кам`янської сільської ради Роздільнянського району, народившись в 1923 році, довгий час було досить великим і перспективним населеним пунктом. До війни в колгоспі існував колгосп «Луміна рож» (молдавською мовою «Червоний промінь»). В першій половині 30-х років тут було побудовано Ново-Антонівську семирічну школу, яку відвідували діти з навколишніх сіл, аж до 1967 року, коли з’явилася середня школа в сусідній Кам`янці. Зараз і слідів тієї школи ви не знайдете. Але Антонівці ще якось пощастило: напівзруйнованою вона дожила до наших днів. Босими ногами тут бігає дітлашня по її розбитих запилених вулицях, здіймаючи веселий вереск і гамір.

Та було на території Кам`янської сільської ради село, яке перестало існувати ще в другій половині 60-х років ХХ ст. Того села вже давно не має. Та кам’янці і зараз ту місцевість, де колись стояло те село називають його ім’ям – Тамарівка.
- «Куди корів завтра женеш пасти?» - питає чоловік у сусіда.
- «В Тамарівку», - відповідає той.

Невеликий вік наділила доля селу Тамарівка. Так трапилося, що багато з тих людей, які народилися і виросли в Тамарівці пережили своє село. Чомусь особисте життя королів та імператорів всіх часів і народів нас більше приваблює, ніж історія рідного краю. Ця несправедливість, а також прагнення побільше дізнатися про загадкову Тамарівку, яка ніби легендарний і славетний град Кітіж зникла з лиця землі, спонукали мене шукати зустрічі з її колишніми жителями, щоб в бесідах з ними зібрати фактів з історії цього села. Доля і пошуки звели мене з надзвичайно цікавою людиною – Андрієм Семеновичем Скрупським, який народився і виріс у Тамарівці, а зараз проживає у Ставрополі (нажаль, на цей момент, коли я передруковую статтю цієї людини вже немає – він помер). Кожного літа ця сива літня людина приїздить на Роздільнянщину до рідних та знайомих. Якось після не одноразових бесід про Тамарівку, Андрій Семенович запропонував мені та своєму товаришу, також тамарівцю, Михайло Григоровичу Носенко відправитися пішки до того місця, де стояло село. Та пам’ятна подорож в минуле відбулася 18 липня 2004 року. Рано-вранці Андрій Семенович Скрупський, Михайло Григорович Носенко і я вирушили з Кам’янки у західному напрямку.

Ми неспішно йшли по дорозі повз лісосмугу і мої співбесідники, поринули в спогади, розповідаючи цікаві історії з життя рідного села.

…Якось вирішили селяни з сіл Хмільна, Кононча, Яблонів, що знаходилися на Черкащині шукати кращої долі в причорноморських степах. Послали на Одещину своїм ходоком Павла Куліша, щоб він на місці все добре вивідав, домовився з місцевим начальством і підготував переселення. Кажуть, що саме він, Павло Куліш, вибрав місце, де незабаром весною 1924 року виникла Тамарівка. Старожили вже й не пам’ятають якого місяця трапилася та знамена подія. Ось тільки з покоління в покоління серед тамарівців передавалася легенда про те, що буцімто нове місце гостинно зустріло черкасців безліччю пролісків, що то тут, то там випиналися з землі зеленими свічечками з білими вогниками на кінцях. «Дивіться проліски, проліски!», - весело кричали діти переселенців.

Скоро після переселення у Павла Куліша народилася донька, яку він назвав Тамарою. Переселенці, вдячні своєму поводирю за те, що він привів їх на родючі ґрунти, вирішили назвати нове село на честь його молодшої доньки Тамарівкою.

Тамарівці під пагорбом викопали землянки і почали налагоджувати свій побут. З часом побудували більш пристойне житло. Село складалося з однієї вулиці, котра витягнулася з заходу на схід десь на 800 метрів. Посередині яр ділив ту вулицю навпіл. Дві половини вулиці ніби розбігалися в різні боки, вибираючись на два пагорби, що стояли поряд. Село з’єднував кам’яний міст. Той міст, щільно підганяючи камінь до каменю, зовсім не використовуючи бетону, побудував сільський умілець, житель села Покровка - Скороход Григорій. До речі, цей же майстер викопав і вимурував для мешканців Тамарівки аж чотири криниці. Кожна мала свою назву: Крайня, Середня, Верхня і Нижня криниці. Остання була сама глибока, її глибина досягала 22 метрів.

Селянське життя видається одноманітним і не цікавим тільки на перший погляд. Його циклічність і сувора упорядкованість дають можливість людині втягнутися у величний ритм життя природи, спонукає до зосередження на головному і суттєвому. Робітник на підприємстві у місті задає будь-яку форму мертвому матеріалу. А земля жива, тому й ставлення селянина до об’єкту своєї праці інше. Із землею треба домовлятися, взаємодіяти, співпрацювати, її треба любити і доглядати. Це робить людину мудрою.

З самого початку тамарівська громада відрізнялася тим, що мала у своєму складі активне організуюче ядро. Були серед тамарівців люди, які вміли організувати і повести за собою односельців. Павло і Микола Куліші, Федір Носенко, Лука Ференц дбали не тільки про власний, але й суспільний інтерес. У 20-ті роки в одній з селянських хат запрацював пункт з ліквідації неписьменності.

Великих випробувань зазнали тамарівці в 30-х роках. Спочатку, в 1933 році, під тиском влади вони вимушені були створити колективне господарство. Тамарівський колгосп назвали на честь видатного революціонера і полководця Михайла Фрунзе. Незабаром державна політика тотального вилучення хліба у новостворених колгоспів призвела до страшного голоду в Україні.

Зимою і весною 1933 року багато тамарівців пухло від голоду. Та ніхто не помер. У житті добре і зле, світле і темне завжди чергуються, на зміну смутку йдуть несподівані радощі. А до того ж тамарівці були великими оптимістами і на удари долі відповідали посмішкою і веселою піснею. Життя села сяк-так почало налагоджуватися. Ось вже під керівництвом голови колгоспу Михайла Куліша в Тамарівці звели Будинок культури, який став центром відпочинку для молоді з усіх сусідніх сіл.

… Потихеньку ми наближалися до місця. Андрій Семенович звертає увагу на дубову лісосмугу, що зі сходу відмежовувала тамарівські землі: «Ось подивись на цю лісосмугу. Її садили ще наші батьки і діди. Можна сказати, що ці дуби росли разом з нами – тамарівською дітворою. Коли ми були підлітками, дуби були ще молодими і тонкими. І ось бувало якийсь малий бешкетник вибереться на дубка. Схопить його за верхівку і не випускаючи з рук плигає до низу. Молодий дубок гнеться луком, скрипить і стогне, м’яко і плавно доставляючи його на землю, і ніколи не ламався. Ну ще трохи і будемо в Тамарівці». На краю жовтого пшеничного поля помічаю зелений острів, утворений заростями кущів. Підходимо ближче. «Це тамарівське кладовище, - повідомив мені Михайло Носенко – його ще довго доглядали після того, як село зникло. Ось тут був колгоспний двір: кузня, конюшня, корівник, свинарник, а там далі – клуб. Ось цей ярок, що ділив село навпіл. Андрію, а ти впізнаєш он ту маслину. Вона ж росла у вашому дворі!»

Ми знайшли зручне місце і присіли. І здичавіле повітря цих кинутих місць почало жадібно і спрагло розчинювати в собі людські слова, спогади, думки, а взамін подарувало обом сивим чоловікам той неповторний аромат і присмак, яким вони були здатні насолоджуватися. Тільки багато-багато років назад, у часи свого важкого, але радісного дитинства, і тільки в цих місцях. Їх дитинство припало на воєнні роки. Михайло Григорович і Андрій Семенович добре пам’ятають той трагічний час випробувань і смутку.

Вже 3 чи 4 серпня 1941 року румуни були в Тамарівці. Наче зграя зголоднілих і скажених собак увірвалися вони в село. Мати Андрія Семеновича Скрупського, нині покійна Віра Костянтинівна згадувала, що злякавшись румун пішла ночувати з дітьми до сусідки-молдованки Долгієр Парані, в надії, що вони не будуть чіпати оселю, де живе молдавська сім`я. Вранці вона повернулася до своєї хати. Яким же був її відчай, коли виявилося, що весь домашній скарб розграбовано. Румунські солдати не залишили жодного качану кукурудзи на городі селянки. В оселю Носенків увірвалося декілька румун. Побачили в кутку сепаратор, вони розібрали його на запчастини і «по-братському» поділили їх між собою.

Обтяжні награбованим крамом, обвішані всіляким дріб’язком, поплічники фашистів рухалися на південь, на Одесу, сподіваючись знайти там ще більшу здобич. Жахливу картину у Тамарівці у першій половині серпня 1941 року бачив своїми очима маленький Мишко Носенко. З сусіднього села Новий Мир румунські солдати доставили в Тамарівку (напевно тут був якийсь їх тимчасовий штаб) сімох євреїв. Була серед них і вагітна жінка. Всіх закололи штиками, а тамарівців примусили копати для страчених ями. Ледь не втратила життя молода жінка Марія Носенко. Вона мала чорне і курчаче волосся. Цього виявилося достатньо, аби румуни запідозрили її належність до єврейської національності. Односельці почали переконувати румунських солдатів, що це не так і слізно просили не чіпати Марію. Тільки це і врятувало її життя.

Тож не дивно, що тамарівці, як і весь наш народ лютою ненавистю ненавиділи своїх поневолювачів. Все село раділо, коли на початку війни у повітряному бою над селом радянський пілот збив румунського літака. Весь серпень і вересень 1941 року вечорами тамарівці затамувавши подих, з надією в очах дивилися на південь, де на горизонті нічні сутінки виблискували червоними вогнями. Одне питання вони задавали собі: «Як там Одеса? Чи вистоїть…» Навіть, коли радянські війська залишили Одесу, і відступили на схід, тамарівці продовжували вірити і кращі часи, і чекали повернення Червоної Армії.

Та треба було жити далі. Андрій Семенович Скрупський і Михайло Григорович Носенко, які тоді були підлітками, почали відвідувати школу в селі Антонівка. Недовгим було їх навчання в тій школі. Викладання в ній велося на малозрозумілій румунській мові, за найменше порушення – покарання. Винний учень ставив на парту руку розкритою долонею, по якій вчитель з усього розмаху бив лінійкою. Не до душі була хлопцям така наука. Тож відвідавши школу декілька разів, друзі Андрій і Михайло вирішили більше туди не ходити. Читати вчилися самотужки у старших товаришів і дорослих. Дуже часто навчальним посібником була пропагандистка листівка, скинута з радянського літака і своєчасно піднята та похапцем схована за дитячу сорочку. Не одноразово тамарівським хлопчакам доставалося від румунських солдатів. За різні провинності призначали різки. Такій розправі були піддані Євген Ференц, Микола Долганюк та інші. Після биття різками, покараний повинен був встати і подякувати ката: «Домнул офіцер, спасибі за науку».

Якось одного лютневого вечора 1943 року декілька селян повернулися з Роздільної в Тамарівку із звісткою, що фашисти припустили свої павучі прапори і обв’язали їх траурними стрічками. Серед людей пішов поголос, що німецько-фашистські війська зазнали страшної поразки під Сталінградом. Саме тоді в наших краях народилася і стала надзвичайно популярною одна пісенька з цього приводу. Її тихенько вдома чи про себе в ті часи наспівувало багато роздільнянців. Тамарівські хлопці і собі співали:
     Ой в Сталінграді дощ,
     А в Одесі слизько.
     Ой тікайте постоли,
     Бо чоботи близько.

І дійсно, та пісенька багато в чому була пророчою.

… Сонце добралося до середини свого небесного шляху і нестерпно пекло. Легенький вітерець ледь помітно хитав листву дерев і кущів, ніжно пестив різнотрав’я, в якому досхочу купалися невтомні трудівниці бджоли, порушуючи дивну тишу монотонним бринінням. Десь неподалік несподівано і голосно закричав невідомий птах. Ми й не помітили, що розмова на якийсь час призупинилася, і ми насолоджуємося навколишніми краєвидами. Мовчання перервав Михайло Григорович Носенко: «На все життя запам’ятав я 4 квітня 1944 року. Три козаки-плієвці, здійснюючи розвідку в районі Тамарівки вступили в бій з невеликим загоном німців. Фашисти вимушені були тікати». «А ти пам’ятаєш, Михайло, моя мати того дня пригощала козаків кислим молоком», - згадав і собі той пам’ятний день Андрій Семенович.

І знову почала розмотуватися нитка спогадів з нанизаними на ній подіями, іменами, історіями з величезного клубка, назва якому – людська пам'ять…

Здавалося б, що після тих злодійств і жорсткостей, які чинили німецько-фашистські та румунські завойовники на нашій землі, не могли вони розраховувати на співчуття. Та наш милосердний народ здатен пожаліти навіть ворога. Це трапилося в Тамарівці наприкінці березня 1944 року. Основні сили фашистів відступили на захід, а в Тамарівці залишилося декілька поранених і хворих німецьких солдатів. Ці знесилені люди ледь пересувалися. Сільський вмілець Клим Кучер виготовив для них милиці. І потихеньку спираючись на ті милиці, поклигали горе-завойовники по дорозі у напрямку Кучергану, проклинаючи той день і час, коли вони спокусилися на чужу землю. Двох поранених німців, які взагалі через гангрену не могли ходити, взяла до себе в хату Віра Скрупська. Жінка доглядала за ним, ділилася останньою крихтою хліба. Коли в село вступили радянські солдати, двох поранених, радянські танкістів виволокли з хати і розстріляли біля тину її садиби. Жінка була в глибокому розпачі. Ще багато років її переслідували жахливі спогади про той трагічний епізод.

Літом 1944 року біля Тамарівки стояла радянська танкова бригада – йшла підготовка до Яссько-Кишинівської наступальної операції. Тамарівські хлопчаки були частими гостями у танкістів. Не раз випадало їм щастя прокататися танках. На великій швидкості пролітали «тридцять четвірки» через тамарівський міст, з усього розмаху гупалися об нього, здіймаючи хмару куряви. А рукотворне диво майстра Скорохода, вигнувши свою натруджену спину дугою, легенько витримувало всі ті випробування і здавалося промовляло: « Проїжджайте, дорогенькі! Проїжджайте! Легко мені вас тримати, бо принесли ви на своїй броні цій землі свободу».

… Вечоріло. Ми почали збиратися додому. Два сивих чоловіка стали біля старої маслини, схиливши голови. «Коли ще випаде нагода відвідати ці місця, - каже Михайло Григорович. – Здавалося б, живу зовсім поряд, у Роздільній, а буваю в Тамарівці дуже рідко».

По закінчені війни в нашій країні в повітрі носився справжній дух свободи, панувало небувале піднесення. Здавалося, що після небачених випробувань, які виніс на своїх плечах народ, кожного попереду чекало тільки світле і радісне майбутнє. Всі мріяли про краще життя. Були свої сподівання і у тамарівських хлопців. Про що може мріяти підліток, який народився і виріс у невеличкому селі за декілька десятків кілометрів від Чорного моря? Звісна справа – стати справжнім морським вовком, підкорювачем безмежних морських просторів. Думки про море не покидали їх ні в день, коли на уроках географії в школі їх очі замріяно впивалися у карту земної кулі, ні вночі, коли зморені вони засипали прямо за столом над книгою про далекі мандри і незвичайні пригоди під тихеньке шкварчання гасової лампи.

У турботах та іграх промайнуло дитинство. Не помітили хлопці, як закінчилося їх навчання в школі. І розвела доля не розлучних друзів Андрія Скрупського і Михайла Носенка. Андрій вступив до Одеського морехідного училища технічного флоту на гідротехнічний факультет, де познайомився і здружився з великою кількістю цікавих людей. По його закінчені став порто будівником. У яких куточках колишнього безмежного Радянського Союзу він тільки не побував. Будував нафтовий причал у Волгограді, причали на річці Вичегда для Коряжмського целюлозно-паперового комбінату у місті Кандалакша Мурманської області. А закінчилася його трудова діяльність у сільському господарстві – Андрій Семенович брав участь у споруджені зрошувальних каналів в Ставропольському краї. Більше всього він дорожить пам`ятю про своє дитинство і друзями, з якими він здружився в часи навчання в ОМУТФ. «Гідрати» (так називали себе курсанти гідротехнічного факультету цього навчального закладу) випуску 1956 року продовжують підтримувати між собою зв’язки і кожного року 7 листопаду по можливості намагаються зустрічатися на Куликовому полі в Одесі. Найкращий друг Андрія Семеновича, його однокашник Василь Федоров (на момент написання статті проживав в Котовському. Його подальша доля мені не відома) так написав про місце та роль свого покоління у нашому житті:
     Я свого не стижусь удела
     В конце пути рапортовать готов
     Что я на жизненой дороге сделал:
     Сад посадил, взростил двух дочерей
     Построил дом, заводов несколько
     И парочку портов.

Цікаво, що Михайло Носенко, почавши свій трудовий шлях моряком на чорному морі, також повернувся в сільське господарство. Після навчання в навчальному комбінаті при Чорноморському пароплавстві, де він здобув спеціальність моториста, почав ходити на теплоході по Чорному морі. Потім були інші кораблі. Поталанило побувати у Туреччині, Болгарії, Албанії, Югославії, Італії. Військову службу проходив на червонопрапорній Дунайській флотилії на тральщиках, брав участь у знешкодженні мін, що залишилися на Дунаї та в Чорному морі з часів війни. Після служби працював в Роздільнянському сільськогосподарському технікумі. Закінчив трудову діяльність головним інженером Роздільнянської сільгосптехніки.

А що ж Тамарівка? Як трапилося, що це село зникло? У 40-х роках ХХ ст. в селі було близько 30 дворів. Відразу після визволення села від окупантів, тут відродився колгосп імені Фрунзе, який існував до 1951 року. Народна пам'ять зберегла прізвища тих людей, які по черзі стояли біля керма господарства після війни. Це Червонюк, Ярош, Ванжа. Рішення районного керівництва приєднати тамарівське господарство до колгоспу в сусідній Кам’янці, тамарівці зустріли без особливого ентузіазму. Очевидно розуміли, що перетворяться на ще більшу периферію. Так і сталося. Та все ж Тамарівка дочекалася тих часів, коли в село провели радіо. А ось електрика так ніколи і не прийшла до осель тамарівських селян. У 60-ті роки село стало вимирати. Місцеві селяни, відчуваючи його безперспективність поступово переселилися в сусідні села: Володимирівку, Кам’янку, Кучурган тощо. Скажімо Куліші і Скрупські перебралися в побудовані ними нові оселі в Кам’янці. До останнього трималися в опустілому селі корінні тамарівці-старожили – Клим Кучер та Іван Хоменко. А припинила існування Тамарівка в 1967 році, коли Іван Хоменко останнім залишив вмираюче село. З часом оселі було розібрано і зруйновано.

Там, де розташовувалося село, зараз розкинулося поле. Через нього дують вітри, що колишуть пшеничне колосся, і ніщо не нагадує про те, що тут жили люди. Тамарівське кладовище поросло кущами і деревами, перетворившись в невеликий гайок. Якийсь час, про присутність у недалекому минулому на тому місці людей, продовжував нагадувати знаменитий тамарівський міст. Тай він незабаром зник. Один підприємливий чоловік з сусіднього села, нині покійний, зумів розібрати той місток по камінчику, і звіз те каміння на власне подвір’я для використання у власному господарстві.

Мені здається, що той легендарний міст є своєрідним символом. Він не тільки з’єднував західну і східну частини села Тамарівка. Він з’єднував, і продовжує з’єднувати (не дивлячись на те, що його вже немає, але ж, якщо рукописи не горять, то й мости не руйнуються) два берега нашої свідомості, дві сторони нашого існування, нашого світосприйняття – минуле і сьогодення. Зараз ми є свідками катастрофічного процесу знелюднення українських сіл. Можливо Тамарівка була пересторогою для наших людей, якою доля попереджала про нищівні наслідки залишкового принципу фінансування сільського господарства, про не припустимість вивітрювання селянської психології з її любов’ю до землі і турботою про навколишній світ. Ми стрімко рухаємося у споживацькому саморозумінні по магістралях світового прогресу, легко відмовляючись від укладу життя, який заповідали нам предки, руйнуючі всі мости за собою.

І в цьому є своя логіка, бо життя – то рух вперед. Але, напевно, хоч інколи треба зупинятися і обертати голову назад, ретельно вдивляючись у власне минуле. Можливо, побачимо там початок пропущеної колись стежки, що веде в царство гармонії.