Нещодавно ми завітали в гості до Діденка Дмитра Трохимовича, ветерана
війни, який проживає у селі Троїцьке. Усміхнений, бадьорий, енергійний
та доброзичливий - саме таким постав перед нами наш герой.
Навіть і не скажеш, що незабаром йому виповниться 90.
Хоча минуло вже багато років від тих далеких подій, та пам'ять йому не зраджує. Дмитро Трохимович й сьогодні до дрібниць пам'ятає воєнні часи.
- У 1944 році з нашого села на фронт забрали 200 чоловік.
Серед них був і я, - розповідає ветеран.
- Як бачите, на вигляд я маленького росту, худенький, тож коли
прийшов до військкомату, мене навіть спочатку не хотіли брати,
але вище командування наказало всім йти на фронт. Так,
з хлопцями почав воювати на Молдовській лінії, поблизу міста Тирасполь.
Звичайно, спочатку було дуже важко і страшно. Адже ми,
зовсім ще юні, не мали військового досвіду, навіть не
знали, як правильно тримати зброю в руках, боялися
пострілів та вибухів. Проте з часом звикли..
Як казав наш командир: «Не бійтеся кулі. Кого треба, вона сама знайде».
Фронтовий шлях Дмитра Трохимовича розпочався з Молдови і закінчився
в Австрії. Нелегкою була його доля, адже довелося пройти крізь
випробування війни: вогонь, смерть, голод, розруху. Разом з
побратимами пережили обстріли та атаки ворога. Разом зустріли
довгоочікувану Перемогу.
- На фронті ми були однією дружною родиною.
Пліч-о-пліч стояли в окопах з солдатами різних національностей,
визволяючи Вітчизну, курили одну цигарку на всіх, знаходили
їжу, ділилися нею, - згадує Дмитро Трохимович.
- У нас ніколи не було розбіжностей, протиріч.
Ми завжди допомагали один одному, підтримували,
адже мали спільну мету - подолати ворога, захищати
близьких і рідних, звільнити землю від фашизму.
Про Перемогу солдат Діденко Д.Т. разом з побратимами дізнався в Австрії.
- Ввечері ми вступили в Австрію та зайняли частину території
Німеччини, а на ранок нас сповістили про те, що німці
капітулювали, - розповідає ветеран Великої Вітчизняної війни.
- У ту мить наші очі сяяли від радості. Ми розуміли, що
це кінець війні, кінець жертвам. Нам вдалося протистояти
ворогу і вибороти мирне життя нашим дітям, онукам.
Щороку, святкуючи День Перемоги, ми, ветерани, зі
сльозами на очах згадуємо ті страшні воєнні роки,
друзів-фронтовиків та ветеранів, які померли в мирний час.
9 Травня - це священне свято не тільки для нас,
а й для прийдешніх поколінь. Пам'ять треба берегти,
аби не повторити помилок минулого.
Після війни молодий Дмитро продовжив службу в Армії. Його направили до Білорусії на будівництво залізничних шляхів. Тут він познайомився з майбутньою дружиною. Згодом молоде подружжя переїхало на малу батьківщину - до Троїцького, де й прожили життя, виростили дітей та онуків.
Сьогодні у ветерана чимало клопотів. Чоловік вже давно на заслуженому відпочинку, але ніколи не сидить без діла. Завжди знаходить собі заняття, допомагає рідним, та й
сусіди за порадою приходять. Наразі дерева обрізає та город обробляє.
- Надворі весна, тож роботи в городі й саду вистачає.
Треба все довести до ладу, -говорить дідусь. - Добре знаю,
що життя - це рух. Тому намагаюсь себе чимось зайняти, бути корисним для близьких, знайомих.
Завершуючи нашу розмову, Дмитро Трохимович щиро дякував за візит та спілкування:
- Нам, ветеранам, дуже приємно, що про нас піклуються та пам'ятають. Так важлива ваша увага. Ми на неї чекаємо не лише 9 травня, а щодня. Ось Троїцький сільський голова Комаров М.С. ніколи не залишається осторонь наших справ. Якщо треба - допоможе, підтримає добрим словом. Завжди поцікавиться життям, здоров'ям та проблемами. Я до нього ставлюсь, як до сина.
Ветеран Діденко Д.Т. пережив голодомор, війну, нелегкі
втрати, але все одно залишився доброю, щирою людиною,
яка любить життя. І сьогодні дивлячись новини зі сходу
України, Дмитро Трохимович, як і всі ми, переживає
за долю країни та хлопців, що воюють. Він на власному
досвіді знає, якою страшною, безжальною буває війна.
Тож дідусь мріє, щоб його онуки жили в мирній та
незалежній країні. Адже в далекому 1945-му році він воював саме за це.
|