ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ
     

ПРОЄКТИ
  • Мапи
  • Книги
  • Статті
  • Періодика


  • ОБЛАСНИЙ ПОДІЛ
  • Березівський р-н
  • Б-Дністровський р-н
  • Болградський р-н
  • Ізмаїльський р-н
  • Одеський р-н
  • Подільський р-н
  • Роздільнянський р-н

  • Баштанський р-н
  • Вознесенський р-н
  • Миколаївський р-н
  • Первомайський р-н


  • СТАТИСТИКА




    Спорівак Петро Гаврилович
    ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ СОЛДАТСЬКОЇ ДОЛІ

    З вулиці хтось голосно гукав під дружній галас собак. Іван Гаврилович, нашвидкуруч накинувши на себе куфайку, виглянув з дверей на вулицю, впускаючи до веранди хвилю колючого морозного повітря. «Гавриловичу, то мерщій ходіть сюди – маєте листа!», - почув він дзвінкий і веселий голос сільської листоноші. Рожевощока, з щасливими і блискучими очима, стояла вона, оперезана ременем поштової сумки, біля хвіртки воріт, переступаючи з ноги на ногу, і виразно закликала його рукою до себе. Він поспішив до жінки і взяв у неї того листа. Дув крижаний вітер, але чомусь на хвильку здалось йому, що від того білого клаптика руці стало тепло і приємно. Якесь дивне почуття душевного неспокою, перемішане з цікавістю і передчуттям важливого відкриття, оволоділо ним, коли вже в хаті відкрив новенький сніжно-білий конверт з яскравими марками. Папірець тріпотів у руках осиковим листком, слова зворотної адреси зливалися в суцільні темні лінії. Подолавши хвилювання, ледь розібрав кілька слів на зворотній адресі: « Місто Лієпая, Кобець Микола Пилиппович». Трохи заспокоївшись і остаточно опанувавши себе, почав читати. Йшлося про його рідного брата – Спорівака Петра Гавриловича… Він ніколи, ні на мить не забував про брата, про його трагічну і одночасно героїчну долю. Але лист з далекої Латвії зробив його спогади про Петра майже матеріально відчутними, повними фарб, звуків, почуттів…


    Хутір в степу

    Село Володимирівка, що розташоване неподалік Роздільної, широко розкинулося по невеличкій балці. Спостережливий перехожий, уважно подивившись з пагорку на цей різнокольоровий бісер будинків, яким то тут, то там всіяні навколишні яруги, зробить цілком слушне припущення - колись тут було кілька хуторів, але з часом вони розрослися і з’єдналися в досить велике село. І воно дійсно було так. У 1924 році переселенці з різних країв заснували в цих місцях кілька населених пунктів: хутори Володимирівка, Ясний, Дружба. Кажуть сторожили, що хутір Ясний був заснований переселенцями-молдованами – вихідцями з великого придністровського села Старі Чобручі. Якось новосели вперше вийшли в поле дарувати весняній ріллі життєдайні зерна. За переказом, в той день на небі не було жодної хмаринки, а над сіячами сяяло веселе і лагідне весняне сонечко, що пестило невтомних трударів своїм ласкавим промінням. Новоприбулі люди витлумачили ту подію як добрий знак і назвали свій хутір Ясний, що, напевно, означало Сонячний, Світлий, Щасливий. Серед перших жителів хутора Ясного був і Спорівак Гаврило Семенович 1903 року народження, його дружина Домініка Іванівна та їх двоє діточок. Хоча і вважали селяни свій хутір світлим і щасливим, але життя складалося по-різному. Мало відпочинку, рідкі радощі і свята, зате багато натужної праці. Спочатку доглядали свої ниви, а прийшов час – довелося не розгинаючись працювати за безцінь на колгоспному полі. Родина Гаврила Семеновича розрослася, і в кінці 30-х років він вже мав дев’ятеро дітей. Справжньою гордістю батька став старший син – Спорівак Петро Гаврилович 1921 року народження. У хлопця був чималий хист до навчання. Після закінчення Жовтневої семирічної школи Петро став навчатися в Роздільнянській залізничній середній школі № 6. Тетяна Хамардюк у статті «Школа – ровесниця міста» так розповідає про цей довоєнний навчальний заклад у Роздільній: « …у 1934 році окрасою селища стала нова одноповерхова кам’яна споруда по вулиці Леніна (там, де музична школа). Це була вже десятирічка. Старожили пам’ятають її. Говорять, що вона була з просторими світлими класами, П - подібного планування…». Петро, навчаючись в школі, жив у шкільному гуртожитку. Хлопець вчився старанно і завзято. Про це свідчить його атестат, який він отримав після закінчення у 1939 році роздільнянської десятирічки. Зараз цей атестат є експонатом музею школи-гімназії №1 міста Роздільна, яка вважає себе спадкоємицею того довоєнного навчального закладу. З усіх предметів Петро Спорівак мав відмінні оцінки, а в кінці того атестату, що був виданий 23 червня 1939 року, читаємо: « На основании Постановления Совета народных комиссаров СССР и Центрольного комитета ВКП(б) от 3. 11 1935 г. Споривак Петр Гаврилович пользуется правом поступления в высшую школу без вступительных экзаменов».


    Спорівак Гаврило Семенович

    Небо кличе

    У ті роки молодь з романтичним блиском в очах вдивлялася в блакитне небо, насолоджуючись незвичним видовищем: парінням в небі стальних птахів, що голосно озвучували свою присутність в хмарах мірно-тривожним урчанням потужних двигунів, яке кликало в незвідану далечінь, до нових непізнаних обріїв. Напевно, Петро з захопленням і з романтично-хлопчачою заздрістю читав у газетах про безпосадочні перельоти екіпажів радянських літаків на чолі з В. Чкаловим та М. Громовим через Північний полюс в Північну Америку, про подвиги наших військових пілотів в небі Іспанії. Ці та інші досягнення авіаторів були предметом гордості радянських людей, про них говорили на вулицях та в громадському транспорті в містах, на польових станах в селах. Та що й казати, якщо колгоспу в сусідньому селі Кам’янка змінили назву з «Червоний бесарабець» на колгосп імені Поліни Осипенко. Ця українська дівчина-селянка з під Бердянська Запорізької області зуміла здійснити небачену авіаційну кар’єру і прожила коротке, але надзвичайно яскраве і насичене життя. 24 – 25 вересня 1938 року Поліна Денисівна в складі жіночого авіаційного екіпажу (командир - В. С. Гризодубова, штурман – М. М. Раскова) здійснила безпосадковий переліт Москва – Далекий Схід загальною протяжністю 6400 кілометрів. Такі звитяжні вчинки і подвиги спонукали молодь задумуватися про сенс життя, надихали шукати яскравих і героїчних шляхів самореалізації. Петрове серце зачаровано стискалось, коли він уявляв себе в крилатій машині на одинці з хмарами, і сповнювалося якоюсь глибиною впевненістю, що це його покликання.

    Чи то в кінці серпня, чи то на початку вересня 1939 року в селі Ясному сталась дивна подія: односельці проводжали в армію відразу чотирьох Петрів - Петра Спорівака, Петра Цуркана, Петра Ворочевського і Петра Дугана. Хлопці вирішили стати військовими льотчиками. Петру Споріваку випало освоювати не просту спеціальність стрілка-радиста в одному з військових училищ Ленінграда. На жаль, не збереглися листи, які надсилав Петро Гаврилович додому. В одному з них юний курсант переслав рідним своє фото. Ця світлина до цих пір дбайливо зберігається в сімейному архіві родини Споріваків. З того фото дивиться на нас людина ще молода, але не по-юнацьки зосереджена і впевнена в правильності зробленого в житті вибору. Можливо, десь підсвідомо він відчував, що його чекає хоча не довге, але насичене, цікаве і незвичайне, як для сільського хлопця, життя.


    Курсант Спорівак Петро Гаврилович


    Війна народна

    Чи не помічав шановний читач, що дуже часто наші мрії пізніше чи раніше втілюються в життя, але при цьому це втілення набуває зовсім несподіваних форм, і часто пов’язане з випробуваннями і великою працею? Ніби життя хоче перевірити чи достойний ти своїх мрій, і одночасно дає можливість через реалізацію твоїх задумів піднятися на вищий щабель духовного буття. Так було і з Петром. Життя подарувало йому можливість літати, але реалізовував він цю можливість в умовах Другої світової війни, і кожен політ, то був виклик долі і ворогу, що прийшов забрати нашу свободу і землю. Документи з військових архівів свідчать, що вже з самого початку війни Спорівак Петро Гаврилович брав активну участь в боях на підступах до славного і героїчного міста Ленінграда в складі 73-го бомбардувального авіаційного полку ВПС Балтійського флоту, виконуючи обов’язки стрілка-радиста. Ось вони перші рядки у послужному списку ратних звершень двадцятирічного воїна: «2 вересня 1941 року, відбиваючи атаки винищувачів противника, дав можливість екіпажу нанести потужний удар по колоні танків. Сам особисто збив один Ме-109. Підтверджено екіпажем Матвєєва. 12 вересня 1941 року відбиваючи атаку двох Ме-109 здійснив ампулометання переднього краю оборони противника на Волховському фронті».

    До початку оборони Ленінграда 73-й бомбардувальний полк брав активну участь в бойових діях в Прибалтиці: бомбардує переправи німецьких військ через Західну Двіну, завдає ударів по ворожим кораблям у Пряну, здійснює напад на корабельний конвой противника, що перекидав морем свої сили з Лібави до Риги. Восени 1941 року він вже був добряче пошарпаний. У зв’язку з тим, що лінія фронту в районі Ленінграда дещо стабілізувалася, у радянського командування з’явилася можливість переформувати деякі авіаційні підрозділи, що дислокувалися в цьому районі. Тож з кінця жовтня 1941 року до кінця травня 1942 року стрілок-радист Петро Спорівак знаходився разом зі своїм полком на переформуванні і комплектації. Якщо з початку війни пілотам 73-го бомбардувального приходилося воювати на СБ (швидкісний бомбардувальник) , то під час переформування вони отримують відносно нову на той час, і більш досконалу машину - пікірувальний бомбардувальник Пє-2 (Пєтляков-другий), що був створений колективом репресованих радянських авіаційних конструкторів на чолі з Володимиром Михайловичем Пєтляковим на основі переробки і адаптації до завдань бомбометання двохмоторного винищувача ВІ-100 (Висотний винищувач -сотий). «Пєшка». Саме так, лагідно і ніжно, радянські пілоти називали цей літак. І було за що. Керована екіпажем у складі з трьох пілотів (командир, штурман та стрілок-радист), «Пєшка» в багатьох відношеннях була непересічним літаком: цільно-металева конструкція, два потужні двигуни, чисельні кулемети, дивна для бомбардувальника маневреність в бою, здатність здійснювати прицільне бомбардування в пікіруванні під кутом 70 градусів перетворювали її на грізну зброю. «Пєшка» стала наймасовішим радянським бомбардувальником другої світової війни. Цей літак стане для Петра вірним другом на довгий час, в ньому ж він знайде своє останнє пристанище.


    Частина друга



    Геннадій Єфімов, Анастасія Ліщинська.
    Персоналії

  • Біляївка
  • Бецилово
  • Великий Буялик
  • Великий Дальник
  • Важне
  • Василівка
  • Вигода
  • Градениці
  • Дачне
  • Дослідне
  • Егорівка (Ферстерово)
  • Ільїнка
  • Кагарлик
  • Каменка
  • Кубей
  • Лиманське
  • Маринівка
  • Маяки
  • Роздільна
  • Троїцьке
  • Усатово
  • Яски














  • © КРАЄВЄД 2013-2024        Відкриваємо історію одеського краю