80 років тому в с. Клубівка (Ізяславський р-н, Кам’янець-Подільська обл.) народився Георгій Кірпа, майбутній інженер-транспортник, український державний діяч, Герой України. Почесний громадянин Роздільної, Ковеля, Харкова та Чопа. Одна з вулиць Роздільної має ім’я Георгія Кірпи. Саме він, перебуваючи на посаді Міністра транспорту України, посприяв будівництву нового вокзалу ст. Роздільна I.

Своїми спогадами про Георгія Миколайовича поділився з нами завідувач Музею історії Одеської залізниці – В’ячеслав Степовий.

«На залізницю я прийшов у 2003 році, в червні, відразу фотокореспондентом газети «Чорноморський гудок». У 2011 році з фотокорів перейшов у відповідальні секретарі газети. А у 2017 році став завідувачем Музею історії Одеської залізниці».

«Це був час розпалу будівництва. Кірпа вже розвернувся тоді. Для мене все нове було. Взагалі, я був далекий від транспорту. А тут поїздки відразу: на автобан, в Роздільну і т. п. Просто дивувався грандіозності того, що відбувається в країні. І що мене найбільше вразило, що Кірпа керував процесом не з кабінету, а безпосередньо. У нього були постійні перельоти на вертольоті. Прізвища Кірпи й Левицького у всіх були на устах. Хотілося побачити людину, про яку так багато говорили. Вперше Г. М. Кірпу побачив на відкритті руху швидкісних поїздів «Столичний експрес» (Дніпропетровськ - Київ). Вони тоді з Кучмою відкривали рух. Георгій Миколайович був у світлому костюмі. Такий щасливий. Він йшов героєм-переможцем. Кірпа сяяв від того, що запускає такий потяг.

Безпосереднє знайомство з Георгієм Миколайовичем сталося, коли він приїжджав інспектувати Одеський оперний театр. Адже оперний театр був на балансі Одеської залізниці. Ми його ремонтували. Кірпа приїжджав дивитися, як там і що. Дерев'яними сходами підіймався на горище, як молодий. На горищах простір обмежений. А мені ж треба було зняти весь процес, як він це все інспектує і для цього потрібно бути завжди попереду. Плюс до всього я був єдиним фотокором тоді. Пам'ятаю, як в метушні вже зневірився, бо ще не зробив знімки з ним. І я якось ненароком Георгія Миколайовича штовхнув або зачепив. Він так зупинився, подивився і каже:
   – Ну, давай, синку. Давай-давай. Іди. Виконуй свою роботу. Лізь.

Я вже тоді розслабився. Зрозумів, що він як би дуже позитивно налаштований в цьому плані. У підсумку, сфотографував все що потрібно».

«Поїзд Дніпропетровськ - Київ проходив по ділянці Одеської залізниці між станціями Миронівка та П'ятихатки. Всі вокзали були повністю модернізовані й перебудовані. На вокзал станції Імені Тараса Шевченка (здається Північний вокзал) повинен був прилетіти Кірпа з інспекцією для перевірки якості укладання плитки на пероні. Місцеві керівники вирішили попередньо провести свою перевірку. І ось, один з наших керівників попереду йшов, дивився на всі боки й тут раптом він спіткнувся. Зупинився. Подивився – весь мощений камінь рівно покладений, а один випирає вгору і стирчить на сантиметрів 6-7. Спіткнутися можна легко. Він повертається і каже:
– Це що таке? Чому? Що ви зробили? Зараз же приїде Кірпа. Давайте. Швиденько зробіть.
І пішов далі. Той кому він це адресував, повертається і своєму підлеглому:
– Ви що мене підставляєте? А ну, швиденько зробіть.
І пішов далі. Той підлеглий повертається і своїм каже:
– Ви що? Я ж сказав вам: укладіть. Ви що не могли піти перевірити?
І так ось по ланцюжку (а свита була велика), до самого останнього дійшло:
– Швидко зробити!
І всі пішли далі.

Звісно, ніхто нічого не зробив. Прилітає Кірпа і йде по тому ж самому маршруту. Ведуть його, показують, що і як. Йде Георгій Миколайович й спотикається об цей камінь, який навіть не виправили. Спотикається, зупиняється, дивиться і каже:
– О! А це що таке стирчить?
І так каблуком вбив його і пішов далі. Усе. Нікому не говорив:
– Що ви зробили? Хто буде його ремонтувати? Як ви посміли?

Він забув про цей інцидент. Тобто не перекладав ні на кого. Сам зробив і пішов. Ось такий був Кірпа.

Пам'ятаю, як на одному з залізничних вокзалів він зайшов, подивився і йому не сподобалося, як стоять в залі очікування лавки. Вони були, як в кінотеатрі. Люди сиділи й дивились в потилицю іншим. Він постояв, подивився. Теж свита була дуже велика від начальника залізниці, головні інженери... Дуже багато людей. Він дивиться і каже:
– Так, ну, це не порядок. Подивіться. Що вони будуть тут один одному в потилицю дихати? А давайте ми зробимо так – одну лавку навпроти іншої поставимо, а наступна буде спинка до спинки й так виходить як ніби відділення. Люди будуть сидіти навпроти один одного.

І сам почав тягати ці важезні лавки – по 5 секцій зі спинками, дерев'яні. Поставив одну, другу. Тут же звичайно йому кинулася допомагати вся його свита – наше керівництво Одеської залізниці.

З того часу, скільки я поїздив по вокзалах, а поїздив багато по Одеській залізниці. У всіх залах очікування лавки стоять спинка до спинки й навпаки інша лавочка, у якій також спинка стикається зі спинкою.

У спілкуванні Кірпа був веселий і цікавий. Таке враження було, що він боявся, щоб нікого не образити своєю не увагою. Він всіх помічав, абсолютно».

«До Кірпи питань ми собі не ставили. Я точно не ставив. Сідав у поїзд і їхав. Приїхав, вийшов і пішов у своїх справах. Коли він став Міністром транспорту, у мене могли виникнути питання:
– Так, а чому постіль сірого кольору? А чого вона якась волога, сира?

На той час, отримати сиру постіль або похмурого провідника це нонсенс. Георгій Миколайович бився над тим, щоб у дороги було обличчя. Кірпа був Міністром транспорту, але перш за все він був залізничником. Це була рідна його галузь. Змінилося все. Чистота ідеальна в поїздах. Привітні, усміхнені й охайні люди. Постійно думають, в якій вони формі. Як одягнути їх красиво. І білизна. Для мене найголовніше білизна. Вона була чиста і запечатана. Кожен раз, ти відкривав як нове. При ньому ж стали запечатані видавати. І тоді, до речі, при Кірпі, на скільки пам’ятаю, воно потім пішло, в комплекті білизни був ще шматочок мила, серветочки були обов'язково. І були навіть передбачені спеціальні серветочки, щоб при виході з поїзда протерти взуття своє. На той час Кірпа просто революцію зробив на залізниці.

Згадав одну ситуацію. Ми з Києва тоді їхали й мені дали сиру постіль. А я їхав за посвідченням про відрядження, тобто зрозуміло було, що я залізничник. Я покликав провідницю і попросив поміняти постіль. Кажу:
– Сира. Я не можу на ній спати.
   А вона мені нахабно говорить:
– Можна подумати. Якийсь там машиніст або хто ти там, залізничник, не поспиш на цьому ось.

Я сторопів. У мене мову відняло і не знав що робити. Настільки відвик від такого хамства. Це був 2004 рік, осінь. І я після приїзду до Одеси, доповів своєму редактору про цей випадок. Редактор видзвонив ЛВЧД (депо). Не знаю, з ким він переговорив. Знайшли цю провідницю і вона вибачалася. Я не до того розповідаю, що ми її покарали. А розповідаю, тому що наскільки це було дико отримати тоді сиру постіль. Дико і просто якийсь надзвичайний випадок. Це все за Георгія Миколайовича.

А до Кірпи, пам'ятайте, яка була постіль? Сіра, запрана, залатана. І видавали її. Якщо ви пам'ятаєте, коли виходили з поїзда, кожен ніс і здавав свою постіль провіднику. І той рахував там – два простирадла, наволочка, рушник. А ось уже при Кірпі, для мене це теж було новим, постіль можна було залишати. Ось ти встав, пішов і не зобов'язаний нічого здавати провіднику. Це проблеми провідника, якщо раптом щось пропаде. Але нічого ж не крали. При Кірпі я, як пасажир, навіть більше людиною став себе почувати. Георгій Миколайович робив з нас європейців. А не якесь стадо слухняне, яке підпорядковувалося провідникам, їх вимогам хамським. Я ж багато їздив. Наскільки привітні були тоді пасажирські бригади поїзні. Від начальника поїзда допомогу можна було отримати будь-яку. Кірпа так тренував. Була книга відгуків. Дуже багато нам в редакцію писали й дзвонили:
– Будь ласка, подякуйте такому-то начальнику поїзда, такому-то провіднику, такого-то напрямку.

Це була спадщина Кірпи. Він зробив таких провідників і чистенькі поїзди.

Кірпа підвищував зарплату щороку, практично. На всі свята були великі премії. Люди відчували себе залізничниками, у великій трудовій сім'ї й пишалися своєю роботою, своїм колективом.

Ветеранів залізниці дуже любив. Для нього вони багато значили. Для них завжди була безплатна підписка на «Чорноморський гудок».

«Кірпа ніколи не підвищував голос, не кричав, не лаявся. Він м'яко питав:
– Чому Ви не виконали це завдання? Вам щось заважало?
– Заважало.
– Що заважало? Це й ось це Вам заважало?
– Так.
– Ви писали кудись? Ви повідомляли? Ви просили допомоги?
– Ні.
– Ви цього не робили? Подумали, що раз воно заважає, значить, нічого не можна зробити? Ну, вибачте, так ми не працюємо. Я не зможу з вами далі працювати. Робіть висновки.

І люди звільнялися, йшли. Завжди це спокійно було, без образ.

Спокій Кірпи був набагато страшніший, ніж, коли якийсь начальник тупотить ногами або бризкає слиною. Тому дуже мало було таких людей, які не виконували його розпорядження, якщо він дав завдання».

«Кірпа дуже довіряв Левицькому, дуже цінував його. Левицький і Гриневецький часто приїжджали під час будівництва вокзалу в Роздільній і інспектували його. Тоді паралельно велося будівництво автобану Одеса - Київ і канал Дунай - Чорне море поглиблювали. Кірпа мотався по цих об'єктах. У мене є фотографія, коли на будівництво в Роздільну приїжджав Кірпа, Гриневецький та Левицький. Ця фотографія пішла в газету. Вони з Гриневецьким тоді щось обговорювали щодо міста. Саме міста. Там були грандіозні плани. Вони всі горіли цим, розумієте. Гриневецький, як для своєї малої батьківщини хотів зробити хороший якийсь подарунок, пам'ять залишити після себе. Кірпа підтримував, тільки «за» був. Але ось смерть зупинила діяння цієї людини. Прикро. Країні добряче пощастило з таким діячем. І ось ми його втратили, не вберегли.

На відкриття вокзалу сам прилетів на вертольоті. Він зробив коло над Роздільною. Мабуть, його пілот облетів, щоб показати що і як. Вся площа була заповнена людьми. І вони (Георгій Миколайович Кірпа, Сергій Рафаїлович Гриневецький та Ілля Юхимович Левицький) ходили по цьому вокзалу, заходили в усі приміщення. І коли Кірпу запитали, чи будемо ми підійматися в кімнату для відпочинку? Він каже:
– А як же. Обов'язково.

І я бачу, що люди не хотіли йти. Втомилися, мабуть, понервували. Але Георгій Миколайович все обійшов і був дуже задоволений. У мене є фотографія – зображено кінець обходу. Дуже задоволена людина була, він прям руки потирав від захвату. Таким яким Георгій Миколайович планував вокзал, таким він і вийшов.

Кірпа ж розумієте, ніколи поверхнево не підходив до справи. Він ніколи не обмежувався якимось швидким оглядом, завжди все дуже грамотно, детально досліджував. Завжди заглиблювався в саму таку глибину, в самі дрібниці. Здавалося б, це не повинно його цікавити й все одно він це перевіряв. І він залишився дуже задоволеним Роздільнянський вокзалом.

Є фотографія, де Кірпа, Гриневецький та Левицький стоять посеред вокзалу з піднятими головами вгору. Таке враження, що вони були ошелешені. Що сам Кірпа не очікував, що так буде круто. Мені тоді здавалося, що це кращий вокзал в Україні. Він був чистий, красивий, охайний. Дуже погано, що не зберегли в тому вигляді, в якому він нам його подарував. Теж кафе, там де можна було поїсти. І ми часто їли там, коли у відрядженнях були».

«Траса Одеса - Київ це була здебільшого на всьому протязі одна смуга в одну сторону, інша – в іншу. Постійні аварії, завантаженість траси. Кірпа ж вирішив побудувати як мінімум дві смуги. Дві смуги в одну сторону, дві – в іншу. Він розвантажив. На початку я пам'ятаю, навіть подейкували про те, що це буде платна дорога. А ту, стару, залишать, як альтернативу. Але Кірпа сказав:
– Ні, ніякої платної дороги. Це буде безплатна дорога загального користування.

І будували її залізничники. Всі сили наші були кинуті. Від Одеси до Любашівки це була ділянка Одеської залізниці. І там же відбулося відкриття. Також приїжджав Кучма, Кірпа, всі начальники доріг були. І стільки радості видно на фотографіях. Зовсім інша людина. Нічого не віщувало біди. Як Кірпа тоді радів цій дорозі. Перший раз, як потрапив туди, я отетерів. Це як війна була, фронт. Стільки техніки було. Нагнали туди з усієї округи, з усієї країни. І навіть російські машини. Якісь КамАЗи з російськими номерами возили вантажі (щебінь, ще щось)».

«Ну, і свята. Свята, які Кірпа влаштовував для залізничників. 4 листопада День залізничника і велике святкування в Києві. А напередодні, 3 листопада, святкувала кожна залізниця окремо. 4-го делегати святкували в Києві в центральному залі. Останнім часом це був Оперний театр. При Кірпі це був Палац Україна. У нас на Одеській залізниці теж виступали Таїсія Повалій, Олександр Пономарьов, Олександр Малінін та інші. До речі, Малінін дуже поважав Кірпу. Завжди на всіх виступах він це підкреслював, навіть після смерті Георгія Миколайовича, завжди згадував, тепло говорив про Кірпу, як про свого друга. Займалася концертами в Києві, по моєму, Жанна Ігорівна, дружина Георгія Миколайовича. Вона організовувала, особисто телефонувала усім. У неї були прекрасні відносини з артистами. Всі так тепло про неї говорили. І артисти викладалися на всі 100 перед залізничниками. Не знаю, як в інших галузях, може також. Повірте, це було так тепло, так здорово. І Кірпа був присутній на цих концертах. Він такий задоволений був. Сяяв, просто сяяв від того, що він влаштовує такі свята людям. Дає можливість відпочити. Його любили і поважали».

«Георгій Миколайович дуже красиво говорив. Він ніколи не говорив з папірця. Завжди голосно, чітко, урочисто. Люди слухали розкривши роти. Тому що він по справі говорив. Знаєте ж, як буває на відкриттях… Багато разів я чув його виступи. Це було цікаво. Єдиний раз, коли промова його затягнулася, коли він приїжджав на Одеську залізницю, як виявилося потім, це був останній візит до нас. Листопад 2004 року. У грудні він загинув. Тоді відкривали медичний центр. Теж його дітище. Залізничники так були вдячні. Центр здоров'я сім'ї, Центр здоров'я жінки. Новітнє обладнання було поставлено. І після того, як він там виступив, походив, подивився, Георгій Миколайович приїхав в управління. І ось тоді всі звернули увагу, що Кірпа навіть під час виступу дуже часто зупинявся і якось замислювався. Говорив він дуже довго. Видно, що за ним, за спиною, щось дуже серйозне і в голові у нього якісь не хороші думки були. Навіть на фотографіях помітно, наскільки він занурений в себе. Наскільки він сяяв, припустимо, в Києві, на концерті присвяченому Дню залізничника за рік до своєї смерті і яким він був тепер».

«Кірпу любили за постійні пресконференції. Кожна зустріч з Георгієм Миколайовичем це було свято. Всі знали, що отримають цікаву інформацію і ще якийсь сюрприз він може підготувати.

Коли Кірпа планував приїхати до Одеси, ми дізнавалися заздалегідь. Ми тиждень тут готувалися до його візиту. У нас в редакції все вже колошматило. Машини замовляли, дізнавалися його маршрут. Як ми будемо переміщатися на цих машинах? Які нам брати мікроавтобуси, або брати швидкісну машину, щоб встигати за ним всюди. Розбивалися на групи, тому що, якщо він буде на вертольоті, то одна група летить туди, а друга залишається тут. Ось так ми розробляли всі ці заходи. Приїзд Кірпи – це була подія. А приїжджав він часто. Особливо на будівництво автобану Одеса - Київ. Кірпа іноді там давав пресконференції. Георгій Миколайович шикарно організував зустріч з пресою стосовно каналу Дунай - Чорне море. Зустріч була в морі. Всю пресу повантажили в Одесі на теплохід катамаран «Хаджибей». І він своїм ходом поїхав туди, в ту сторону. А там вже у відкритому морі нас зустріли Кірпа, Левицький, Крук. На судні було багато людей. Ми пришвартували судно до судна. Кірпа прийшов до нас. Він любив такі речі. Все красиво й урочисто робив.

Я часто бачив, як на машинах приїжджали Кірпа, Гриневецький, Левицький. Ніякого супроводу, ніхто там не бігає, ні перешіптуються. Ні те що Кучма. Ось там шурхіт був страшний. Завжди. Заходи з Кучмою – це рамки, міліція, огляд. Так просто взагалі не потрапиш туди. А ось з Кірпою було дуже просто. Він доступний був, більше ніж на відстані витягнутої руки. Скільки разів я і штовхав його плечем, намагаючись забігти вперед. У тому ж Оперному театрі».

«Кірпа був дійсно далекий від політики. Його цікавили зовсім інші речі. Адже зараз це очевидно. Він був патріотом своєї країни. Любив її. Будував для цієї країни. Георгій Миколайович не на кишеню свою працював. Його вже немає багато років. Але його вокзали стоять. Подивіться, ці будки на переїздах. Раніше вони були які завгодно. Після Кірпи вони стали однотипні. Однакове освітлення. Пам'ятаю, як з Росії повертався в Україну. І, коли переїжджав кордон, відразу відчув, що я в Україні. Всі вокзали однакові. Ти відчуваєш себе вдома. Кірпа обличчя країни робив.

Я так думаю, що трішечки й підкосила його життя політика. Він довгий час не збирався в політику йти. Багато ставили собі питання – чому він не балотується на Президента? Я дуже добре пам'ятаю. Деякі говорили, що Кірпа буде балотуватися. Думаю, що Георгій Миколайович був амбітною людиною, і він міг бачити себе Президентом країни. Він впорався б. Повністю впорався б з тим завданням, яке поставив сам собі і яке проговорював Президенту Кучмі – що він зробить в Україні. Кірпа повністю все це зробив. І я думаю, що йому було вже мало бути просто Міністром транспорту. Напевно, йому необхідно було, щоб ніхто не заважав робити намічене. Георгій Миколайович тоді розвернувся б для всієї країни. Ми б зараз просто процвітали, мені так здається».

«У багатьох навіть досі в кабінетах висять портрети Кірпи. І у мене в кабінеті «Чорноморського гудка» висів великий портрет. Я його приніс, коли закривали партію «Відродження», центральний наш офіс одеський.

Зараз запитайте у будь-якого залізничника, з тих, які працювали раніше, з якою любов'ю вони будуть згадувати про Георгія Миколайовича Кірпу».

Джерело - https://www.facebook.com/rozdilna.muzei/posts/119070990440941

---