День був спекотний, але ми не зупинилися. Наталія привела мене до одного будинку – непримітного на перший погляд, та, як виявилося, сповненого справжнім дивом. Яким же приємним відкриттям для мене стало те, що тут жила (слава Богу і досі живе) неймовірна жінка, звати її Стратулат Лідія Францівна - довгожителька міста Подільськ, на той момент її було 103 роки! Виглядала вона напрочуд добре для свого віку На подвір’ї нас зустріла її донька – Людмила. Вона теж виглядала досить молодо на свої роки, мабуть це у них сімейне. Спочатку було видно, що ми трохи збентежили пані Людмилу своїм несподіваним візитом, мовляв «Ой, та я б матусю гарненько вбрала, якби знала про ваш прихід...». Лідія Францівна сиділа у дворі будинку в холодочку, уважно вдивляючись на нас, ніби намагаючись розгадати, хто ж ці несподівані гості, але потім, коли Наталія розповіла, що виросла тут і знає цю родину, контакт налагодився і ми дуже тепло поспілкувались. В словах Лідії Францівни було щось глибше за звичайні спогади – життєва мудрість, яка передається тільки з досвідом. І перше, закономірне питання, яке я поставила її і яке мене завжди цікавило - який він, секрет довголіття, особливо, коли в важкі часи смерть ходила зовсім поряд? Адже пережити стільки трагічних історичних подій далеко не кожному вдавалося. Але у нашої героїні відповідь проста: «Та, який там секрет! Просто на моєму шляху завжди траплялися добрі люди. Хороші наставники. І коли життя мене випробовувало, вони простягали руку допомоги...». І я подумала: можливо, саме в цьому і є справжня таємниця – у людській доброті, що живе крізь часи, допомагаючи долати найважчі дороги.
Олена Звеліндовська з Лідією Францівною, м.Подільськ 2022 рік
Народилася Лідія Францівна 1 травня 1919 року в селі Мазурове, що тоді належало до Балтського повіту Подільської губернії, а згодом стало частиною Кривоозерського району Миколаївської області. Про це й досі свідчить пожовклий від часу родинний документ. Сім’я була велика – батько Франц, мати Софія і семеро дітей.
Свідоцвтво про народження Ласінської (Стратулат) Л.Ф., 1935 р.
Біль і сльози навертаються на обличчя Лідії Францівни, коли вона згадує про Голодомор. В 1933 році померли від голоду її батько і маленька сестричка Міла. Голос нашої героїні тремтить, коли вона розповідає, як мати, Софія, не втрачаючи надії, боролася за життя своїх дітей. Їжі не було. Зовсім. Коли в хаті не залишилося жодної крихти, коли навіть колоски на полі стали розкішшю, вони їли бруньки з дерев. Якось мати послала Лідію до яру назбирати кропиви. Туди всі збігалися щоб її нарвати і, в результаті, дуже скоро ця місцевість «облисіла», навіть бур’янів не було вже де зібрати. Ще був такий випадок: люди йшли на колгоспне поле, повзаючи "на пузі" вони виколупували з мерзлої землі залишки цукрового буряка. Ті, кому щастило знайти бодай шматочок, гризли його сирим, просто там, на полі, не маючи сил нести додому. Коли Лідія знайшла декілька бурячків, вона теж мала занести їх додому до голодних братів і сестер. А їсти ой, як хотілося! От Ліда не витримала і по дорозі з’їла невеликий шматок сирого буряка. А вдома так їй стало зле, що мало не вмерла. До сьогодні Лідія Францівна не може навіть дивитися на буряк. Бо для неї він – не просто овоч. Він – пам’ять про страшні часи, про біль, про тих, хто не вижив…
З новими жахіттями і тривогами прийшла Друга світова війна. У 1938 році Лідія з братом уже проживали в нашому місті, тоді ще Котовську. Тут вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, вони почали зустрічатися, будували плани на майбутнє, мріяли про родину. Але почалася війна.
Котовськ з перших днів бомбили. Особливо постраждав залізничний вузол, на який ворог спрямовував атаки, намагаючись знищити важливу інфраструктуру. Брат і коханий Лідії вирушили на фронт, а вона залишилася зовсім одна. Страшні часи настали: вибухи, пожежі, страх за рідних, невідомість. Розуміючи, що залишатися в місті небезпечно, Лідія вирішила йти пішки до своєї рідні в село Мазурове – а це шлях у трохи більше ніж 80 кілометрів. Вона не сідала ні до кого в машину – боялася, що її можуть викрасти або вбити. Коли, знесилена, вона дісталася дому, мати, побачивши її, вигукнула: «Ой, Боже, звідки ж ти прийшла?!».
Увесь час окупації Лідія провела в рідному селі. Життя стало важким: окупанти забирали у людей все, що могли. Одного разу румуни прийшли до їхньої оселі та забрали поросятко – єдину надію родини на виживання. Мати Лідії, набравшись сміливості, пішла до них, слізно благала повернути тварину. Начальник пожалів її та наказав віддати порося. Але радості від цього було недовго: згодом румуни повернулися і забрали вже готове м'ясо й сало. Після цього вони оселилися в хаті Лідії. Діти спали на печі, а мати біля грубки. За словами Лідії Францівни, насильства не було, але кожен день був наповнений страхом. Весь період окупації мешканців Мазурово гнали на роботу в Криве Озеро. Там вони прибирали двори, кабінети в румунській управі, працювали в полі. Вранці стукали у вікна, всіх збирали і пішки вели в райцентр на роботу, а увечері вели назад. Згадала Лідія Францівна і про те, що в їхньому рідному селі Мазурово розташовувався табір полонених радянських солдат. Вони були такі замучені, голодні, що не можна було спокійно на них дивитися. Але допомагати їм суворо заборонялося. Ризикуючи життям Лідія разом з сестрою Вірою несли їм їжу, яку могли, адже і самим нічого було їсти. Пізніше, в результаті диверсійних робіт наших партизан та підпільників, ці військовополонені були визволені.
Неспокійно було в селі і ще через орудування в той час різних злочинних банд. Славнозвісна «Чорна кішка» наводила жах на місцевих мешканців. Її ядро складали, здебільшого, освічені молодики — дезертири, котрі прагнули ухилитися від фронтової служби та карні злочинці всіх мастей. Лідія Францівна розповіла, як люди збиралися і ночували в одній хаті на горі, бо дуже небезпечно в той час було знаходитись поодинці в своїх оселях.
Після вигнання нацистських окупантів з Котовська, яке відбулося 31 березня 1944 року, Лідія повертається в місто. Зруйновані вокзал, паровозне депо, школи, будинки – ось таким побачила його (місто) Лідія.
Зруйноване паровозне депо ст. Котовськ, 1944 р.
А війна продовжувалась. Її коханий під кулями і снарядами ремонтує військову техніку, а брат, офіцер, йде боями до Берліну. Вони ще воюють на фронтах війни, а тим часом, Лідія вирішує отримати професію бухгалтера і, невдовзі, їде на курси до Одеси. Не солодко прийшлося і після війни – знову голод, розруха… Наша героїня закінчила навчання і приїхала в Котовськ на практику. Завдяки людяності її наставника з бухгалтерської справи, пережила вона і цей голод. Він приносив по кусочку хліба і ділив на всіх дівчат, а коли хліба не було йшов на склад: наб’є кишені макухом, приходить і роздає дівчатам по маленькому шматочку і цілий день вони розсмоктували таку «цукерку». Так і вижили.
А там вже й коханий повернувся з фронту. Радості не було меж. Вони одружилися, а в 1947 році побудували глинобитну хатку. В 1949 році народилася старша донька Зінаїда, а в 1955 році – близнючки Тетяна і Людмила.
Сім'я Лідії Францівни, друга половина 50-х років ХХ ст.
Доньки Лідії Францівни, кінець 50-х років ХХ ст.
Більшу частину свого життя Лідія Францівна пропрацювала бухгалтером на будівельному підприємстві ПМК-201, директором якого довгий час був Заслужений будівник України Ремісник Григорій Федорович. Це підприємство забудовувало не лише Котовськ, а й усю північ Одещини, так як цей промисловий район був у їхньому підпорядкуванні. Також трудова книжка Лідії Францівни свідчить і про її досвід у торговій сфері, коли вона працювала продавчинею в Котовському універмазі.
Коли річ зайшла про сучасну російсько-українську війну, пані Лідія однозначно висловила своє негативне ставлення до неї. «А як можна ставитись до війни? Війна – це завжди смерть, біль, страждання… Боляче дивитися на все те, що зараз відбувається, коли за спиною стільки всього пережито, побачено… Але Бог розпорядився так, щоб і до такого дожити…», - каже Лідія Францівна.
Зараз Лідії Францівні 105. Діти і онуки пильно турбуються про неї. Що цікаво, ніхто з рідних і оточуючих не називає її бабусею. Гарна сукня, підбори, тендітна фігура - ще кілька років тому, я впевнена, вона могла піти у танець! Яка вона вам бабуся! Це всім нам приклад того, що і в такому поважному віці можна виглядати елегантною леді.
Лідія Францівна у свої 102 роки прекрасно виглядає, фото 2021 р.
